Категории каталога

Форма входа

Приветствую Вас Гость!

Поиск

Наш опрос

Оцените мой сайт
Всего ответов: 49

Статистика

Главная » Статьи » Выпуск № 9. - 2010 (февраль) » Проза

Андрос Олег (Киев). Тут побывали люди.

Полный текст материала по ссылке http://argo-tavr.at.ua/Andros.doc

Основа файла взята с  http://www.bukvoid.com.ua/library/oleg_andros/opovidannya_zi_zbirki_tut_pobuvali_lyudi  при любезном разрешении автора



"Тут побували люди"



- Доброго дня, благословенний краю Terra Humana, - шанобливо промовив старий сивий ельф, виходячи з лісу на галявину за Людським мостом. Попереду простягалася ще довга дорога. Дорога до Святині паладинів, до Місця, звідки виникає Сила. До місця, звідки йдуть джерела всіх життєвих доріг ельфів.

До Еверлагу.

Але до нього ще треба було дійти.

Що було під силу далеко не всім прочанам за всю довгу історію ельфів...



Зазвичай дорога до Еверлагу займала у прочан від шести місяців до року. Вони не знали прямих шляхів туди. Тільки обхідні, через землі численних наділених розумом рас, що жили у світі. І багато пасток на шляху ельфів уже були заздалегідь відомі. Щоб не потрапити до Тертру, варто було остерігатися Пілгрімадських скель, а щоб не побачити Вогненну Сканту, слід було не підпливати близько до Святої Усейди. Але прочани цього разу чітко дотримувалися всіх правил, і до Землі Людей вони дійшли цілком благополучно. Ніхто не заслаб, не впав у битві з чудовиськами, і подорожні змогли навіть примножити свої запаси їжі і води, коли надибали Джерело Кентавра. Кентавр своє джерело давно покинув, а невибагливі ельфи змогли насолодитися вишуканою їжею й покуштувати Плід Гердерліна. Кажуть, він приносить удачу. Що ж, можливо, іноді й варто повірити переказам ельфів... Особливо щодо їжі.

Але існували ще й невідомі небезпеки. Ось їх і варто було побоюватися всерйоз усім мандрівним ельфам.



Отже, ельфи вийшли один за одним на галявину, що пролягала поблизу дороги на Корфорс, головне місто Людей, і полегшено зітхнули. Усе було начебто спокійно. Сонце сяяло в передвечірньому вересневому небі, птахи виспівували десь у зелених шатрах лісів. Тиша та спокій панували на цій новій ділянці шляху.

Але щось непокоїло мудрого Наставника Вейра...

- Скажи мені, Гайрик, - пробасив він, крутячи соломинку з лівого кута рота в правий і назад. - Люди злі чи добрі? Яка вдача істот, що населяють землі, через які ми йдемо?

- Скоріше добрі, екселенц Чародій, - відповів улесливо Гайрик, не сміючи називати Провідника паладинів його справжнім ім?ям. Він був поки що лише уйріном, новачком у групі мандрівників, і не міг називати свого наставника за повним зразком...

- Говорять про них, що вони витончені в любові й не менш вправні в архітектурі. Що дівчата їх золотоволосі й прекрасні, а коні швидкі й невловимі... - вів далі Гайрик.

- Дівчата, кажеш? Невже вони здатні зрівнятися красою з ельфійками?

- Прекрасні їхні обличчя, екселенц, а волосся в?ється золотавим потоком, коли йдуть вони сільським полем... Звичайно, немає нічого прекраснішого за красу ельфійки, але люди... Люди одержали від Владарів світу не менш прекрасний дар. І ще одне оповідали мені, екселенц. Вони завжди дивляться тобі в очі. Вони не відвертають погляд свій, як це роблять велетні або кентаври. Вони дивляться прямо. І ви можете довірити їм всю правду - вони нікому не розкажуть те, що ви не хочете розповісти всім самі.

- Отже, так ти говориш, уйрін Гайрик? Так ти радиш нам іти навпростець через ці землі?

- Істинно так, екселенц Чародій! - відповів без зволікання юний ельф. - Звичайно, кожний обачний прочанин повинен іти приховано, не без обережності, але люди... Люди не заподіють нам нічого поганого. Я так сподіваюся.

- Зараз я схильний повірити тобі, брате по ціпку. Лаштуймося ж у дорогу, браття! Довгий наш шлях і звивистий… І чимало миль судилося нам сьогодні пройти.



Отож, ельфи неквапливо рушили в путь зеленими лісами, залитими сонцем стежинами та вкритими буйною травою пагорбами. Край був пречудовим, і весело співали в ньому птахи...

Тільки от самих людей не було видно.

Невже вони пішли з цих благодатних земель?



Так тривало більшу частину дня, поки нарешті зіркий Гайрик не помітив далеко попереду щось сіре, що скидалося на стовп диму, а потім і сам стовп - високий, підхоплений вітром, явно на місці якогось згарища...

- Що скажеш на це, паладине Гайрик? - запитав Наставник Вейр в учня, що чимчикував поруч із ним. - Чиї це ознаки?

- Це люди, екселенц, - відповів той. - Лише вони вміють пекти їжу, розпалювати вогонь та осушувати болота. Вони - володарі вогню. І це вони підпалили ліс...

- Як бачиш, вони не тільки їжу випікають на своєму вогні, - похмуро мовив Ізійрін, пробуючи підчепити носком край згорілого поля.

- А як співставляються твої слова про добро людей з тим, що ти бачиш? - заговорив Наставник Вейр.

- Поки ніяк... Але дайте мені час. Я побачу. І все поясню...



Коли вони підійшли до місця згарища, місцевість суттєво змінилася. Запахло не тільки димом, а й покидьками, застійною водою, гнилим якимось духом... Усе тут було просочене ним, а ліс, що й досі палав, лише доповнював загальну картину руйнації. Десь тут було поселення тих самих Людей, тільки знову ж таки, господарів ніде не було видно... Вони начебто поховалися або вимерли. Або втекли.

Ельфи сторожко ступили на обгорілу землю, але вона не таїла пасток, і вони пішли нею, все ще сторожко роздивляючись навсібіч. Їхні гострі вуха ворушилися, прислухаючись до найменшого шурхоту навколо. Але нічого не шуміло в лісі або на згарищі. Всі живі істоти пішли звідси. А ті, що не пішли, сховалися...

- Адже це було їхнє місто, істину кажу? - заговорив Сен, що крокував позаду Гайрика. - Вони будують цілі поселення з дощок і колод. А колоди висікають із живих дерев. Істинно речу?

- Так, брате по ціпку, - мовив у відповідь Гайрик. - Саме так речуть про Людей. Але...

- Але що ж? Це місто не відповідає оповідям про дівчат з довгими золотавими косами та відкритим поглядом? - глумливо запитав Наставник Вейр. Зазвичай він мовчав, як йому й личило, але цього разу він не приховував свого настрою...

- Справді так, Наставник на шляху... Справді. Так вони не живуть.

- Але ж це людське місто! Людські помешкання!

- Але воно було... І його більше немає.



Коли вони вийшли з колишнього міста, то побачили могили. Хтось ретельно насипав горбки на всьому неосяжному полі перед ними, від краю й до краю, начебто прагнучи сховати під землею кожну жертву лиха, яке тут сталося. Хтось проклав доріжки між могилами, посипавши їх піском і обклавши кожну стежку камінчиками. Хтось поставив обабіч могил глечики з водою, щоб подорожнім не було на що скаржитися в цій обителі скорботи й смерті...

Тільки того, хто це все зробив, знову ж таки не було видно.

Ельфи вдячно прийняли воду й скуштували шматки похідного хліба, котрі ще лишалися в них. І неквапливо пішли далі звивистою стежиною, не відступаючи від неї ні на крок. Вони все ще яскраво й чітко пам?ятали ті місця, у яких їм доводилося побувати перед пришестям на землі Людей - місця небезпечні, повні невідомих таємниць і пасток...

- Дивно все-таки, - промовив Урік. - Такого не бувало в місцях людських поселень. І взагалі... Це суперечить самим законам природи.

- Усе змінюється, - промовив у відповідь Наставник. - Або ж твої уявлення були неправильними...

Уйрік промовчав. Він не мав права відповісти Наставникові, що радше неправильні його, Наставника, уявлення, ніж погляди на світ самого Уйріка.

Так вони крокували далі, витоптаною й погорілою травою. Мовчки та сторожко.



- Зараз би на оцю річку... - мрійливо проговорив Гіверон, ще один з молодих паладинів, коли вони вийшли до мосту. - Рибки половити...

Міст знаменував, як колись і у всіх інших землях, середину їхнього шляху землями Людей. Мудрі Владарі землі розумно облаштували землі всіх наділених розумом істот - розділили їх в давні часи рівно навпіл й на середині кожної ділянки звеліли поставити міст. І тільки Гарпії не послухалися розумного веління Владарів. За що й поплатилися...

Ельфи вийшли на міст у великому замисленні. Вже двічі їм траплялися напівзотлілі тіла людей, повішені за ноги або прибиті до дерев уздовж дороги. Ніхто ще настільки явно не показував свою ворожість до людей. Але хто міг таке зробити? Хто міг насмілитися підняти руку на розумну істоту, та ще й на її власних землях, можна сказати, у її помешканні? Не могло такого бути.

Але це - було.

- Люди кують мечі й сіють пшеницю набагато краще за всіх смертних у світі, - розповідав дорогою Уйрік, щоб хоч якось розвіяти невеселі думки, які навіяло ельфам-паладинам все побачене. - Вони вміло володіють зброєю й уміло орудують плугом. Але щоб так...

- Я особисто вважаю, що люди несуть у собі зло, - висловив нарешті свою думку четвертий прочанин - Арс Таркас, мудрий брат з Поселення Стиглих Вишень. Ніхто не знав, з якої причини той вирушив у прощу, тому що був до того Арс Таркас відлюдькуватим, скупим на посмішку. Жив собі на відлюдді, на самому краю скелі біля села. Але от тобі й на - пішов, і пройшов успішно вже більшу частину шляху. Нечемно було б йому нагадувати, що він зараз зводить огуду на господарів тої землі, якою вони йдуть...

Хоча самі господарі чомусь все не з?являлися. Що було воістину дивно.

- Поясни, мудрий брате, - відгукнувся з "голови" вервечки ельфів Наставник Вейр.

- Ви ж бачили, що ми проминули. Отруєна земля, споганена покидьками, вбиті коні й повішені люди. Вони не шанують мертвих. Вони не знають, що є краса.

- Як же це, Арсе Таркасе? Адже брат Уйрік казав нам нещодавно, що їхні дівчата - взірець краси в усьому світі, і що любов їхня найпалкіша?

- Це не суперечить тому, що ми бачили, - палко відповів Арс. - Це означає лише, що любов їх гасне так само швидко, як і розпалюється, і що б'ються вони не менш затято, ніж кохають. Вони не віддають належну шану красі. У тім місті вони побудували чимало гарних будинків, але де вони тепер?.. Усі зруйновані.

- Як же так, брате Арсе... Як же таке може бути?

Міркування паладина перервав вигук юного уйріна, що необачно йшов попереду усієї вервечки.

- Стійте! Там єдиноріг!

Ельфи як за командою вперлися ціпками в землю й загорнулися в плащі. Тепер їх вони стали майже непомітні на тлі зелені, і єдиноріг міг спокійно скубти свою траву й гордовито походжати галявиною-пасовиськом. Це була священна тварина, і ельфи ще жодного разу не зустрічали її на шляху. Тільки в тому святому місці, куди вони йшли, можна було побачити єдинорога.

Але тут єдинороги теж жили... Значить... Це місце теж могло претендувати на святість.

Але якби ж то так.

Стріла вилетіла із заростей ялівця та уп'ялася в бік гордовитої тварини. Єдиноріг протрубив коротко й кинувся геть від галявини, несучи стрілу в тілі. Друга стріла пролетіла повз нього, а потім на галявину вибіг мисливець - хлопчисько в дивному обладунку та з мечем на поясі, котрий улюлюкав і кричав услід:

- Не біжи так прудко, потворо! Все одно я тебе порішу!

Ельфи остовпіли від таких блюзнірських слів, вимовлених не просто людиною, а хлопчиком, котрий мав би бути навчений усього, що стосувалося поводження зі святими речами. Але хлопчисько, судячи з усього, правил етикету не знав.

Він підійшов до ельфів і зірвав каптур з голови Гейсика, який перелякано ховався під накидкою.

- Ану покажися, зелена пико! Що ти там ховаєш?!

- Я паладин, сер! Не смійте торкатися мене! - з виглядом ображеної гідності промовив Гейсик, вже не намагаючись прикритися накидкою. Він дивився на юного варвара, не приховуючи переляку й обурення.

- Ану показуй! Невже золото? - заволав хлопчисько й почав нишпорити у кишенях маленького - маленького перед ним, одороблом, - ельфа, вивертаючи їх та висипаючи на траву усілякий, на його погляд, мотлох - священні ручки, кільця, наголінники... Він не визнавав жодних правил пристойності. Взагалі ніяких.

- Ти помиляєшся, юна людино... - почав був Наставник. Але хлопчисько грубо обірвав його:

- Мовчи, поганцю! У тебе немає золота! Як ти смієш бродити нашим лісом без данини?

Такого ельфи не могли стерпіти. Вони перезирнулися, промовили чарівне слово - і хлопчиська й сліду не стало. Він випарувався, й лиш обладунок залишився лежати на оплавленій землі.

- Так його, обідранця! Він не сміє настільки не поважати мандрівників-ельфів! - підсумував Наставник Вейр. - Рушаймо далі, браття. Нас очікує ще довгий шлях.

- А чи вірно ми вчинили? Хіба можна вбивати розумну істоту? - несміливо запитав Гайрик.

- Усе, що робиться на славу Святилища Паладинів, вірно! - вимовив Наставник вагомо. І рушив далі. Ніхто не мав особливого бажання продовжувати цю суперечку...



Коли вони вийшли на нове згарище, на якому злякано кричало гайвороння, байдужим не лишився вже ніхто...

- Не ходіть туди! Благаю! Геть! - прокричав птах, що пролітав повз, воронячою мовою, і Наставник Вейр оцінив попередження.

Тут ніхто вже не закопував трупи. Тут відбулася жахлива січа, і важко було лишитися байдужим, йдучи центром цього місця, засіяного жахом, поораного не плугом, а закривавленим мечем... Але ельфи мужньо йшли, аж поки не перетнули це місце й не зітхнули полегшено, лишивши його позаду.

- Тут точно побували люди... - проговорив Сен, ще один літній ельф. - Вони несуть тільки зло й смерть.

- Смерть не завжди зло, брате Сен, - проговорив Наставник. - Але тут я схильний погодитися з тобою...

- Але люди... Про них говорять стільки хорошого, - несміливо завів своє Гайрик.

- Ні, брате Гайрик. Я тепер розумію, хто такі люди. Вони спалюють і паплюжать усе, що бачать перед собою... Це істоти, які не вміють любити.

- Ти не зовсім правий... - намагався виправдатися Гайрик.

- А ти кинь оком довкола. І вдихни цей сморід, - промовив Наставник. - І зрозумій: тут побували люди.



- Які ж люди злі й жорстокі... - мовив один із паладинів, перетинаючи черговий брід.

- Ні. Не зовсім так, - відповів Наставник. - Вони просто не дійшли згоди. Вони просто багато, занадто багато хочуть. І, врешті-решт, вони ще не вміють жити в повній злагоді з собою та з природою довкола.

- Вони її й не хочуть, цієї згоди... Вони жадають на цім світі тільки одного - набити своє черево. Я тепер розумію, навіщо їм золото. Вони за його допомогою їдять... Харчуватися без нього вони не можуть... Незабаром вони почнуть пожирати просто цей жовтий метал. Без жодного посередництва. Адже вони його так люблять...

- А ще вони люблять тримати таких, як ми, замкненими, - пролунав раптом звідкись згори голос, що говорив котячою. Ельфи ледь розрізняли в шумі листя слова спорідненої з їхньою мови, але зміст був зрозумілий.

- Хто ти, пухнастий брате? Звідки з?явився? - запитав Арс Таркас, що крокував цього разу попереду.

- Я - кіт. Живу в людей. Ловлю мишей, коли вони цього вимагають. Але люди мене люблять. Особливо господиня, - відповів тихий котячий голос із зеленого плетива гілок над головою.

- У тебе - кота! - є господарі?

- А як же! Люди не терплять, коли щось у їхньому краї лишається без хазяїна. Навіть якщо це ми, коти. Тому й призначено нам берегти їхній будинок від пацюків і мишей - вони мають у нас потребу. Вони самі не здатні піймати й убити живу мишу.

- Але ж вони підлі вбивці! - заперечив Арс.

- Аж ніяк. Вони люблять, коли того хочуть, і вбивають тільки задля самооборони. Такі мої господарі, якщо говорити про тих, кого я знаю.

- Але ж ми бачили стільки слідів їхньої жорстокості!

- Придивіться-но краще... - ліниво відповів кіт. - А мені час іти далі... Як вони вважають - гуляти, як сам собі знаю...

І він граційно перестрибнув з гілки на гілку та гордовито розчинився в листі. За звичаєм котів, навіть не попрощавшись.

- От такі вони, коти на службі в людей... - розгублено проговорив Паладин Сен. - Ні додати, ні відняти.



І так вони йшли, перепливаючи ріки, перетинаючи гори й долини, поки не прийшли вони до воріт Корфорсу, Граду тисячолітнього. Ніхто не відповів на їхній ввічливий стукіт у браму, тому вони вирішили йти в обхід, крайкою грізного захисного валу... Провідником вибрали цього разу Гайрика.

І коли біля наступного міста на них накинулася вся сила, вся лють останнього людського загону, вони вже не були здивовані нічим. Їм стало зрозуміло, що, пройшовши стільки миль до мети, вони вже не зможуть її сягнути.

Люди виявилися найскладнішою перешкодою на шляху бувалих у бувальцях паладинів...



Трапилося так, що невелика вервечка дивних подорожан з пухнастими вухами, що стирчать з-під сірих каптурів, вийшла в один прекрасний вересневий день - після багатьох миль витоптаної, але так само безлюдної лісової дороги - до величезного за їхніми мірками людському міста. Міста з могутніми стінами й вежами по периметру, що перепиняють шлях усередину мандрівникам і, як виявилося, - шлях назовні його мешканцям...

Місто було зачумлене і залишене напризволяще. Люди ще не вміли лікувати всі хвороби на світі. Паладини вирішили йти в обхід. Вони нюхом чули недобре, відчували, що тут побувала та зараза, від якої живі істоти ще не знали зцілення… Тому що білі ганчірки на вежах так просто не висять. Знаки того, що місто здалося не ворогові, а уявній Божій карі - це варте було того, щоб побоюватися цієї місцини…

Паладини стали табором за милю від міста, зиркаючи з побоюванням на вежі й могутні стіни, що таїли за собою невідому небезпеку... Лягаючи спати та загортаючись у плащі, всі згадали, попри побоювання, вислів мудрого ельфа стародавніх часів про те, що не треба боятися смерті - вона рано чи пізно спіткає всіх...

Але люди в місті за цими похмурими вежами усе ще жили. Жили й жадали того ж, чого й усі інші люди...

З настанням ночі таємничі мешканці граду вийшли непомітно з міських воріт, нечутно розсунувши їхні стулки, перегукуючись, як сови, і узяли в полон поснулий, не озброєний нічим, окрім магічних слів, і захоплений зненацька ельфійський загін.

Варвари, що захопили подорожан у полон, свою справу знали. Зв?язуючи ельфів і затикаючи їм роти кляпами, вони ретельно стежили, щоб бранці не промовили жодного зайвого слова. Лише Сен намагався прошепотіти заклинання, але дістав врешті лише удар мечем по шиї. Від чого й помер на місці. Більше ніхто з паладинів не намагався боротися із силою мечів силою магічного слова...

До того ж ворогів навколо стало занадто багато. На всіх вимовити по чарівному слову просто не встигли б...

А уйрін Гайрик, що випадково виявився єдиним ельфом без кляпу в роті, просто поки що не знав магічних слів...

Князь Галісійський, Наречений Богом владар місцевих земель, виявився чоловіком із проникливим і всезнаючим поглядом. Він височів над усіма ельфами, закутий у панцир від голови до ніг, і витягав паладинів одного по одному із загальної купи, у яку їх звалили, щоб у кожного випитати, що той знає про ельфійське золото. Він катував Наставника Вейра, прив?язавши його до дерева, і хотів від нього лише одного - щоб той сказав, де ховається славнозвісне ельфійське золото. Але Наставник Вейр цього не знав... Золотом він, на відміну від людей, ніколи не цікавився.

Через своє незнання він і помер, коли Князь застосував для катувань пекуче полум?я.

Перед смертю Вейр згадав тільки слова юного учня:

"Вони всі, ці люди, дивляться тобі в очі... Завжди... Вони не відвертають свій погляд, як велетні..."

Авжеж, дійсно... Не відвертають.

Особливо коли більш за все на світі жадають золота і багатства.



Люди відпустили на волю лише одного ельфа, наймолодшого в загоні учня. І те - бо перепилися з радощів, довідавшись від паладина Сикха легенду про те, що золото заховане в лабетах Великого Дракона Оглі (дракон жив неподалік, у неприступній печері, що до того ж охоронялася чарами, які наклали Великі, але люди, що схопили паладинів, про це ще не знали...), і вже не тямили, що зайві свідки полону паладинів їм не потрібні...


Полный текст материала по ссылке http://argo-tavr.at.ua/Andros.doc


Категория: Проза | Добавил: Ясон (02.03.2010)
Просмотров: 520 | Комментарии: 2 | Рейтинг: 0.0/0 |
Всего комментариев: 1
1  
нема за що

Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]